Вогонь — одна з найдавніших стихій, яка підкорила уяву людини своєю загадковістю, силою і могутністю. Підтримувати горіння наші пращури навчилися давно, а от розпалювати вогонь з іскри — це було справжнім викликом. Та й темніло в маленьких оселях досить швидко, тому виникла потреба в освітленні домівок. Саме так і з'явився один з приладів, який ми розглянемо в цій статті — “лучина”.
Чим колись українці освітлювали оселю, або що таке лучина
Лучина — це архаїчний пристрій для освітлення народного житла, яким користувалися по всій території України впродовж століть. Іншими словами його ще називали “лучинка”, “лучиво”, “ліпінька”, “скипа”, “шкаля” тощо.
Основою лучини була відколена від стовбура дерева (сосни, смереки, ялини, бука, граба) тріска довільного розміру. Здебільшого це була скібка товщиною 1 см, шириною 2–3 см та довжиною 25-45 см. Заготовлену лучину добре просушували в хаті, а потім зв'язували в пучки та підвішували в коморі.
Тривалість горіння такого “світильника” становила 10–20 хв в залежності від товщини і довжини тріски. Для створення безпечних умов горіння використовувалося декілька різновидів підставок-утримувачів:
- переносний — для утримання лучини в руці під час горіння на підставці з глини, металу чи дерева (їх називали “світичок”, “дідок”, “бабка”);
- знімний — кована металева решітка, відома ще як “гратка”, “заліза”, “желіза”, “каганець”, “сітка” тощо;
- стаціонарний — дерев'яна лопата в стіні навпроти комина, на яку клали лучину, вимурувану збоку печі пічку (називали її “посвіток”, “комінок”, “коминок”, “комінчик”, “світлач”);
- підвісний — “посвєт”, який складався із 3-4 металевих обручів різного діаметру, вкладених одне в одне та з'єднаних дротом: зверху на обручі ставили запалену лучину, а знизу підставляли тарілку для попелу.
Крім функції освітлення лучина використовувалась і для розпалу печей та грубок. Адже швидко розгорялась, довго утримувала вогонь і підпалювала дрова.
SAVEN — розвиваймо українську культуру разом!
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: